Субота, 15 грудня 2018
УПЦ Київський Патріархат
   
Текст

Дерево пізнається за плодами

«Так усяке добре дерево і плоди добрі родить, а погане дерево і плоди погані родить» (Мф. 7: 17).

В нинішній час, коли російська неправда, ненависницьке зло та братовбивство вслід за анексією Криму перекинулось на український Донбас, український народ побачив справжнє каїнове обличчя кремлівського вождя, який, як і біблійний Каїн, постійно вишукував нагоди, щоб підкорити собі незалежну Україну та її волелюбний народ. Не лише свідомі українці, але й цілий світ сьогодні спостерігають за діями «нового Каїна», який, зі своєю печаткою на лобі, непрохано, через своїх найманих слуг та регулярних військ, з’являється в різних місцях сходу України, де ще щось бодай залишилось більш-менш вцілілим та ледве живим. Віруючі ж українці повсякчас вірять в Слово Господа, який усім загарбникам, як біблійним, так і сучасним, говорить все ті ж слова: «Хто візьме меч, від меча і загине» (Мф. 26:51). З цим Божественним словом, найкращі сини України свідомо і героїчно йдуть на визвольну війну із російським загарбником, доводячи свою патріотичну та найвищу любов до своєї Батьківщини. Втім, вже не варто доводити факти агресії та інформаційну неправду Московії, адже вона вже доведена усім світом, у всіх світових організаціях.

Коли ж почали гинути українські воїни на українському Донбасі, практична більшість московських батюшок відмовляли родинам загиблих у чині православного похорону, а деякі, навіть, називали їх братовбивцями «братского русского народа». Виняток становили хіба що окремі «сміливці», які реально боялись народного гніву та втрати можливості далі продовжувати служити на своїй парафії. Внаслідок цього, реакція парафіян, на парафіях яких служили московські пастирі-українофоби, які, як чорт ладану, боялись молитов-піснеспівів за Україну, як наприклад «Боже, Великий, Єдиний», - була однозначною: не будемо належати до московського патріархату! По парафіях проводяться загальнопарафіяльні збори, де за процедурою голосування 90 відсотків парафіян голосують за перехід до Української Православної Церкви Київського Патріархату – Помісної Православної Церкви в Україні.

Таким чином, український народ остаточно розібрався з фарисейством своїх пастирів, які довгі роки духовно «окормлювали» їх проповідями про «русскій мір» російського патріарха Кіріла. Не хочуть віряни більше ковтати їхніх слів про «братскій русскій народ», який сьогодні колонами вторгається з Росії, щоб із сепаратистами вбивати тих, кого Україна завжди любила. Тому логотип УПЦ, особливо сьогодні розуміється у свідомості українців, як чуже Українському Православ’ю. Любов Москви до так би мовити, братнього, українського народу сьогодні відчувається на смак людської крові, змішаної з гіркотою людських сліз. Хоч так було завжди, відколи московське царство правдою та неправдою приєднало до себе Україну.

Спаситель сказав: «Я є путь і істина і життя» (Ін. 11:6). Саме життя в істині сьогодні потрібне українському суспільству. Істину ж доводять плоди, або ж реальні плоди життя та служіння Церкви, бо апостол Яків говорить, що: «Віра без діл – мертва» (Як. 2:17). Церква ж покликана бути твердинею усякої правди (1 Тим. 3:15). Українська Православна Церква Київського Патріархату в час Євромайдану, коли промосковський Янукович, який присягнув на Святому Євангелії, порушив цю присягу та безжально віддавав накази вбивати незахищених та обманутих ним українців, саме ця Церква відкрила браму Михайлівського Золотоверхого монастиря, щоб прихистити спочатку побитих студентів в листопаді 2013 року, а потім, щоб врятовувати життя сотень українців з різних регіонів України, - в час розстрілу Майдану, облаштувавши тут госпіталь та пункт обігріву. Ось такі плоди любові до народу вже увійшли в історію України, а сьогодні входять протилежно інші приклади політики Росії, наповненої диявольською ненавистю до всього українського.

Відчуваючи капітуляцію на місцях, сьогодні з лона УПЦ Московського патріархату починають виходити «апологети», які, називаючи правдиву дійсність неправдою, як це робить кремлівська пропаганда, остаточно розставляють крапки над «і» в свідомості українців, які ще десь в чомусь сумнівались або вагались. Не допомагає й те, що у багатьох храмах Московського патріархату на Україні священики, на прохання вірних, або ж, на своє переконання, потроху відмовляються поминати у виголосах ім’я московського патріарха, який підтримує і благословляє політику Путіна. Процес переходу парафій УПЦ МП до УПЦ КП – незворотній, бо сьогодні вже нічим не залякаєш український народ, бо він сьогодні навіть не боїться помирати за свою Батьківщину, віддаючи їй велику ціну за незалежність, навіть найдорожче – життя.

А ще народ розібрався у тому, що Московська Церква – це лише невдячна пасербиця, а не матір для Української Церкви, а Київ – це батько, а не син чи брат для Москви, бо у 988 році Хрещення Київської Русі звершилось у Києві, а не в Москві, і звершилось воно київським князем Володимиром Великим. Народ знає, що в час, коли Київська Русь була вже охрещена, то на території сучасної Москви і далі ріс дрімучий ліс, де водились дикі ведмеді (до речі, ведмідь являється символом Москви). Можливо Суздальський князь Юрій Долгорукий у 1147 році побачив саме цього хижого звіра, коли засновував на місці язичеського дикого поселення майбутню Москву.

Далі, трішечки історії, яка доводить право саме і виключно Українській Православній Церкві Київського Патріархату називатись Помісною Церквою. Ця ж історія чітко розкриває лице справжніх «розкольників» на Україні.

Внаслідок офіційного прийняття 988 р. християнства, як державної релігії Київської Руси, було утворено Київську митрополію, як складову частину Константинопольського Патріархату. Ця митрополія продовжувала перебувати в складі Вселенського Патріархату і після того, як у 1448 р. її частина, територіально розташована в Північно-Східній Русі і об’єднана з порушенням навколо Московського царства, через поставлення окремого митрополита, всіх канонів проголосила свою автокефалію. Тільки у 1589 р. статус Московської церкви був унормований і вона була піднесена до рівня Патріархату. Київська митрополія не входила до складу новоутвореного Патріархату. Перебуваючи до 1686 р. в складі Константинопольського Патріархату, Київська митрополія користувалася найширшими правами автономії. Внаслідок Переяславської угоди 1654 р. після політичного приєднання України до Московського царства, московський уряд всіляко намагався неканонічно розповсюдити владу Московського патріарха і на Україну. Представники Української Церкви, у своїй переважній більшості, категорично протестували проти такого підпорядкування, але московська державна влада робила все для того, щоб зламати цей опір. Ця влада постійно вдавалася до брехні, як це було з фальшивими статтями, поданими для підпису гетьману Юрію Хмельницькому, а також до грубих порушень канонів. Так, зокрема, при живому митрополиті для керування Київською митрополією було висвячено в Москві єпископа Мефодія Филимоновича. За порушення юрисдикції Константинопольського Патріарха цей єпископ був проклятий ним, але Московський цар Алєксєй Міхайловіч заступився за нього і виправдовував таке порушення канонів, як втручання в межі чужої юрисдикції, необхідністю «рятувати православ’я».

У 1685 році, порушивши клятву вірності Вселенському Патріарху, як своєму Предстоятелю, єпископ Луцький Гедеон (Святополк-Четвертинський) отримав в Москві поставлення на Київську митрополичу кафедру і цим фактично, з грубим порушенням канонів, самочинно підпорядкував Київську митрополію Московському патріархату. Боячись повторення історії з анафемою від Вселенського Патріарха єпископу Мефодію Филимоновичу, московська державна влада приклала всі можливі зусилля для того, щоб отримати підтвердження законності такого підпорядкування. Використавши підкуп та тиск, її представники отримали від Константинопольського патріарха Діонісія відповідну грамоту, але Синод Константинопольської Церкви пізніше засудив вчинок цього патріарха, як незаконний. І до цього часу Константинопольський Патріархат вважає приєднання Київської митрополії до Московського патріархату незаконним, що неодноразово підтверджувалося його офіційними документами та представниками (Томос Православній Автокефальній Церкві у Польщі 1924 р., лист Вселенського Патріарха Димитрія до Московського Патріарха Алексія ІІ 1991 р., заява архієпископа Скопелоського Всеволода, представника Вселенського Патріарха Варфоломія, на зустрічі з Президентом України В. Ющенком у березні 2005 р.). Але через політичну могутність Російської імперії та занепад української державності аж до часів повалення монархії в Росії Українська Церква була вимушена підпорядковуватись російській церковній владі. Протягом короткого часу Київська митрополія, яка була приєднана до Московського патріархату за умови збереження всіх прав автономії, якими вона користувалася у складі Константинопольського Патріархату, була перетворена на рядову єпархію Російської Православної Церкви. Жодна з умов приєднання не була дотримана. З 1800 по 1966 роки на Київську митрополичу кафедру РПЦ свідомо не поставила жодного етнічного українця. Для приниження Київської митрополії цар Петро навіть наказав поставити на Київську кафедру не митрополита, як було від часу Хрещення Руси, а архієпископа.

В травні 1966 року на Київську кафедру був призначений архієпископ, згодом митрополит Філарет (Денисенко). Як Екзарх всієї України, митрополит Філарет фактично очолював Українську Православну Церкву на Батьківщині, але, через реалії існування СРСР, тільки у 1989 р. його стараннями Український екзархат РПЦ отримав перші ознаки справжньої автономії. Згідно визначень Помісного собору Руської Православної Церкви від 7-8 червня 1990 року та Архиєрейського собору РПЦ від 25-27 жовтня того ж року, Грамотою патріарха Московського і всієї Руси Алексія ІІ від 27 жовтня 1990 року на ім’я митрополита Київського і всієї України Філарета, Український Екзархат Руської Православної Церкви став незалежною і самостійною в управлінні Українською Православною Церквою. Ще в липні 1990 р. єпископатом УПЦ на Соборі митрополит Філарет був одноголосно обраний Предстоятелем УПЦ, що було пізніше підтверджене найвищим керівним органом УПЦ – Собором, який відбувся 1-3 листопада 1991 р. в Києві. На жаль, при встановленні нового статусу УПЦ не було чітко окреслено розмежування повноважень між Московською патріархією та її установами з одного боку та установами УПЦ – з іншого. Віднесення остаточного рішення щодо статусу та прав УПЦ на майбутній Помісний собор РПЦ, який від 1990 року ще не збирався (хоча мав би збиратися, відповідно до Статуту 1988 р., кожних п’ять років, тобто у 1995, 2000 та 2005 роках) не сприяло нормальному існуванню УПЦ в складі РПЦ. Фактично межі незалежності та самостійності в управлінні УПЦ в складі Московського патріархату визначалися особистими якостями Предстоятеля та єпископату Української Православної Церкви.

Одночасно в Україні розгорнувся стихійний рух за повну автокефалію УПЦ. В червні 1990 року в Києві відбувся Собор, який обрав Місцеблюстителя Київського Митрополичого Престолу митрополита Мстислава (Скрипника) Предстоятелем УАПЦ в Україні, а саму Церкву підніс до статусу Патріархату. Після довгих років Українська Автокефальна Православна Церква з вигнання повернулася на Батьківщину.

До того часу, поки Україна перебувала в складі СРСР, ієрархія УПЦ не бачила достатніх передумов для відновлення автокефалії Української Церкви, але коли 24 серпня 1991 р. було проголошено державну незалежність України, такі передумови з’явилися. Згідно історичної традиції та канонічних правил в незалежній державі зі значною частиною населення православного віросповідання утворюється Помісна Православна Церква. Відповідно до цього 1-3 листопада 1991 р. в Києво-Печерській Лаврі відбувся Собор УПЦ, на якому було ухвалено рішення про автокефалію Української Православної Церкви. Підставою для цього було те, що УПЦ здійснює своє служіння в окремій незалежній державі, має достатню кількість єпископату й духовенства, духовні навчальні заклади та монастирі, до православ’я відносять себе понад половини населення держави. У сукупності всі ці фактори роблять УПЦ однією з найбільших Церков Вселенського Православ’я.

Разом з тим, через кампанію наклепів на Предстоятеля УПЦ, яка почала розгортатися в пресі, Собор ухвалив рішення про висловлення йому довіри, а також підтвердив його обрання Архієрейським собором УПЦ в 1990 р. Під постановами Собору стоять підписи всіх правлячих архієреїв УПЦ, делегатів від всіх єпархій, духовних навчальних закладів та монастирів. Помісний Собор УПЦ – це найвищий орган управління Церквою, а тому всі рішення, які пізніше приймалися всупереч його постановам, є неканонічними та не повинні визнаватися.

У відповідь на рішення Собору керівництво РПЦ вирішило зробити все можливе для того, щоб зберегти адміністративну єдність Московського патріархату, навіть ціною порушення канонів та розколу Української Церкви. Московською патріархією, разом з відповідними державними службами (колишній Комітет державної безпеки), була розгорнута кампанія дискредитації особи Предстоятеля УПЦ. Розгляд постанов Собору УПЦ свідомо затягувався, а отриманий час Московська патріархія та спецслужби використали для того, щоб організувати в середовищі єпископату та духовенства УПЦ групу розкольників, на яких можна було б спиратися у боротьбі проти автокефалії УПЦ та її Предстоятеля. У кожну єпархію та найбільші монастирі УПЦ було надіслано емісарів з Московської патріархії, які агітували духовенство і віруючих виступити проти автокефалії та вимагати зміни незалежного Предстоятеля УПЦ на лояльного Москві. Напередодні, призначеного на 1 грудня 1991 року референдуму про державну незалежність України, в Києві пройшов Міжрелігійний форум. В роботі форуму взяли участь представники УПЦ та УАПЦ, і вже тоді намітилася позитивна тенденція до зближення цих двох гілок Української Церкви і поєднання їх в одну Помісну Церкву.

Спроби керівництва РПЦ та їх помічників розколоти Українську Церкву увінчалися певним успіхом. В січні 1992 р. в середовищі єпископату утворилася група з трьох єпископів, які оголосили про свою відмову від рішень Собору 1-3 листопада 1991 р. про автокефалію УПЦ та перестали поминати за богослужінням Предстоятеля УПЦ і виконувати його розпорядження, чим фактично вчинили розкол. Про те, що такі дії означають розкол, говорить 14-те правило Константинопольського Двократного собору: «Якщо який єпископ, ставлячи приводом вину свого митрополита, і, раніше соборного розгляду, відступить від спілкування з ним та не буде возносити імені його, за звичаєм, в Божественному тайнодійстві, про такого собор визначив: нехай буде позбавлений сану, якщо буде доведено, що він відступив від свого митрополита і сотворив розкол». Московська патріархія з традиційним для неї поглядом на канони, як на інструмент своєї політики, поспішила підтримати розкольників. Порушуючи статус незалежності в управлінні, наданий УПЦ, патріарх Алексій ІІ вимагав від Предстоятеля УПЦ не вживати жодних канонічних санкцій проти розкольників, чим фактично офіційно підтримав їх дії.

На 30 березня – 4 квітня 1992 р. було призначено Архієрейський собор РПЦ для розгляду документів Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. Але замість розгляду питання порядку денного на соборі було піднято питання про особу Предстоятеля УПЦ. Частина єпископів УПЦ, в тому числі і митрополит Харківський Никодим та інші учасники так званого «харківського собору», письмово протестувала проти порушення порядку денного, але їх протест залишився без відповіді. На митрополита Філарета чинився тиск з єдиною вимогою – залишити Київську кафедру та посаду Предстоятеля. Як свідчать учасники засідання, у разі відмови митрополита Філарета піти з посади Предстоятеля архієреї РПЦ погрожували скасувати статус незалежності і самостійності в управлінні. Через небезпеку вчинення Архієрейським собором РПЦ дій, які погіршили б і так дуже напружену релігійну ситуацію в Україні, митрополит Філарет погодився «заради миру церковного на найближчому Архієрейському соборі УПЦ подати у відставку з посади Предстоятеля УПЦ», про що усно заявив на засіданні собору.

Необхідно відзначити, що добровільне залишення ієрархом своєї кафедри, особливо під тиском або через страх за своє життя, згідно канонічних правил вважається тяжким гріхом. Про це говорять 9 правило Третього Вселенського собору та 3 правило святителя Кирила Олександрійського. В останньому чітко зазначено, що «єпископи, достойні служити, повинні звершувати своє служіння, а недостойні повинні залишати кафедру не через відречення, а через суд». Собор УПЦ 1-3 листопада 1991 р. висловив довіру особі Предстоятеля УПЦ та відкинув всі звинувачення на його адресу, а Архієрейський собор РПЦ, не висунувши проти митрополита Філарета жодних офіційних звинувачень, навпаки, подякував йому за багаторічну архіпастирську діяльність і благословив продовжувати архієрейське служіння. Усвідомлюючи небезпеку для Української Церкви своєї відставки з посади Предстоятеля, а також через неканонічність самого вчинення такої дії, маючи підставою законні рішення Собору УПЦ від 1-3 листопада 1991 р. митрополит Філарет вирішив залишитися Предстоятелем УПЦ. Зрозумівши, що втрачається влада над УПЦ, Московська патріархія, порушуючи канони та постанови власних Архієрейських соборів, грубо втручається в справи Української Православної Церкви, видаючи постанови Священного Синоду РПЦ щодо порядку управління УПЦ. Останньою з ряду цих постанов митрополит Філарет був нібито «усунутий» з посади Предстоятеля УПЦ, хоча згідно церковних канонів такі дії відбуваються лише внаслідок суду над Предстоятелем того органу, який його обрав, тобто законного Архієрейського собору УПЦ.

Рядовий єпархіальний архієрей митрополит Харківський Никодим 27 травня 1992 року провів в Харкові так званий «архієрейський собор». На ньому ті ж єпископи, які в листопаді 1991 р. не знайшли за Предстоятелем УПЦ жодної провини, з наказу Московської патріархії усунули митрополита Філарета з посади Предстоятеля, а на його місце обрали рекомендованого патріархією керуючого справами РПЦ, Ростовського митрополита Володимира (Сабодана). Московська патріархія підтримала інспіровані нею дії розкольників, а на Архієрейському соборі 11 червня 1992 року без справжнього судочинства, з порушенням канонів, заочно «засудила» митрополита Філарета до «позбавлення сану». Принагідно відзначимо, що Російська Православна Церква традиційно відзначається відсутністю правдивого судочинства, що підтверджує навіть той факт, що введений Архієрейським собором РПЦ 2000 року Церковний суд так досі і не розпочав свою діяльність.
В умовах, коли керівництво Російської Церкви організувало та підтримало розкол в УПЦ, зникли навіть формальні причини надалі залишатися у підпорядкуванні цієї Церкви. Разом з тим не було жодних причин надалі підтримувати розділений стан Української Церкви. З метою об’єднання двох гілок Помісної Православної Церкви України в Києві 25-26 червня був скликаний Об’єднавчий собор. На цьому соборі УАПЦ, як спадкоємниця Автокефальної Української Православної Церкви у вигнанні, та УПЦ, як Православна Церква, яка несла своє служіння на Батьківщині, об’єдналися в єдину Церкву, яка отримала назву Українська Православна Церква Київський Патріархат.

Таким чином, підсумовуючи історичний шлях Української Церкви, можемо зробити наступні висновки. УПЦ Київського Патріархату – справжня Помісна Православна Церква українського народу, яка зберігає і проповідує православне віровчення та дотримується у своєму житті канонів і звичаїв вселенського Православ’я. Вона зберігає спадкоємство від Київської митрополії та УАПЦ в діаспорі. Підставою для дій законного Предстоятеля УПЦ Митрополита Київського і всієї України Філарета були рішення Архієрейського собору УПЦ 6-7 вересня 1991 р. та Помісного собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. про автокефалію Української Православної Церкви. Так звана «Українська Православна Церква», яку очолював до часу відходу у вічність Володимир (Сабодан), а в даний час – московський ставленик митрополит Онуфрій – частина РПЦ, яка спровокувала та підтримує розкол Української Церкви. На Об’єднавчому соборі 1992 р. відбулося не утворення нової релігійної організації, як про це часто говорять противники Київського Патріархату, а відновлення єдності Помісної Православної Української Церкви.

Київський Патріархат категорично відкидає спроби приписати йому сповідання якоїсь іншої «церкви», паралельної з існуючою Вселенською Христовою Церквою. Ми визнаємо, що, відповідно до Священного Писання і Символу віри, Церква Христова є тільки одна і єдина, до якої належать усі Помісні Православні Церкви, в тому числі УПЦ Київського Патріархату, як одна з них. Видимою ознакою незмінності цього сповідання є те, що Предстоятель Київського Патріархату за кожною Божественною Літургією поминає в належному порядку імена та титули всіх діючих Предстоятелів інших Помісних Православних Церков, окрім патріарха Московського, як винуватця розколу Української Православної Церкви.

Київський Патріархат є Помісною Православною Церквою, яка звершує своє служіння в Україні для віруючих усіх національностей, а не тільки для українців. Так само і в діаспорі до парафій Київського Патріархату належать не тільки українці. Тому Київський Патріархат відкидає будь-які звинувачення у тому, що він є «націоналістичною церквою» у тому розумінні, що він збудований виключно за національним принципом.

Любов до своєї Батьківщини та її народу (патріотизм) є природним виконанням Христової заповіді любові до ближнього. Тому Київський Патріархат займає патріотичну позицію, всіляко сприяючи утвердженню державної незалежності України. З волі Божої, мирно, без пролиття крові та насильства, український народ шляхом самовизначення проголосив свою державну незалежність. Тому, дотримуючись 17 правила Четвертого та 38 правила Шостого Вселенських Соборів, які зазначають, що «громадянським та земельним розподілам нехай слідує і розподіл церковних справ», тобто, що церковно-адміністративний устрій повинен відповідати устрою державному, а також, дотримуючись 34 Апостольського правила, яке говорить, що «єпископам всякого народу належить знати першого серед них, і визнавати його, як главу», спираючись на волю Помісного Собору УАПЦ 5-6 червня 1990 р. та Помісного Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. Українська Православна Церква проголосила свою автокефалію – повну адміністративну незалежність при збереженні повної єдності віровчення, богослужіння та церковного устрою з усіма Помісними Православними Церквами.

Підготував:
протоієрей Сергій Лучанін,
кандидат богословських наук
настоятельСвято-Преображенської
парафії с. Олександрія,
член Національної спілки
журналістів України

P.S. Особливо хотілося б побажати знайти час і перечитати Книгу Правил святих апостолів, Вселенських і Помісних Соборів і святих отців ігумену Герману (Кулакевичу) з УПЦ МП. Користь буде надзвичайна, тому що тоді відкриється правда з святительських уст архієпископа Рівненського і Острозького Іларіона УПЦ КП, який, як і Патріарх Філарет, завжди говорить правду, яка завжди пригортає шукачів Царства Божого на землі, а неправдомовців обпалює, та викриває їх. Ми бачимо, що лише Росія, і тільки вона зі своїми «ораторами» називає українську правду неправдою, спотворюючи її. Слід пам’ятати, що за християнським віровченням сам диявол «є неправдомовець і батько всякої неправди» (Ін. 8, 44).

Від радянської ж неправди український народ відступив ще у 1991 році, а сьогодні платить кров’ю, але від своїє правди не відступається. Узгодження канонічності Церкви, насамперед, відбувається з Пастиреначальником Церкви – Господом Ісусом Христом, через дотримання чітко прописаних правил та канонів, які містяться в запропонованій мною Вам для прочитання книзі. Було приведено історію підпорядкування Української Церкви московській митрополії у 1886 році. Сподіваюся, було достатньо висвітлено питання про те, хто являється розкольниками в незалежній Україні, дивлячись через призму історичних подій в Україні та канонів Церкви, а про невизнання Вселенським Православ’ям автокефалії Церкви, найкраще демонструє власна історія Російської Православної Церкви, яка, як відомо не визнавалась Помісними Церквами 141 рік: з 1448 по 1589 рр, коли у 1448 році відбулось відділення Московської митрополії від Київської. Звісно, Московську митрополію Вселенський Патріарх Константинопольський тоді не визнав. Розкольники ж тоді,однак, називались. 5 грудня 1448 року – дата, коли єпископи Московського царства під керівництвом Василія Темного розривають канонічний зв’язок з Києвом. Коли ж Візантія була пограбована турками, царгородці були вимушені просити грошову допомогу і у 1589 році московські розкольники отримали свій патріархат. І ось через рік такий патріархат був визнаний. Але через рік московський патріархат був визнаний Вселенським Патріархом неканонічним, тобто, незаконним. Про це пише російський історик М. В. Толстой. Лише у 1589 році була створена московська митрополія, яка була визнана Константинополем. Так що визнання – це справа часу.

Отож, слід пам’ятати, як Господь сказав до своїх учеників: « Коли Син Людський сяде на престолі слави Своєї, сядете і ви на дванадцяти престолах судити дванадцять колін Ізраїлевих» (Мф. 19: 28). Як же можна нехтувати Апостольськими Правилами, які регламентують життя Вселенського Православ’я, трактуючи їх на догоду Москві, адже звіт перед законодавцями цих правил буде суворий і чіткий, згідно дотримання або недотримання цих правил. Чи правил святих отців, які були учасниками Вселенських Соборів, постулати яких лягли в канонічне підгрунття буття Помісних Церков, коли й апостол народів говорить, що: «Святі будуть судити світ» (1 Кор. 6: 2).

Отже, вибір залишається.

Церква.info
за матеріалами Рівненської єпархії

Наш банер

Церква.info: Офіційний веб-сайт УПЦ Київського Патріархату

Статистика

bigmir)net TOP 100

Підписка на новини

Введіть адресу Вашої поштової скриньки:

Пошук

Соціальні мережі

facebookTwitteryoutube

МОЛИТВА

Патріарше розпорядження про молитву за Україну

Останні новини

У Дніпропетровській єпархії відкрито Call-center (Відео)
19 березня 2015 року в медіацентрі «ДНЕПР ПОСТ» відбулася пресконференція «Дніпропетровська єпархія...

Пастирський візит у Львівську психіатричну лікарню
16 березня 2015 року з благословення очільника ЛьвівськоСокальської єпархії УПЦ Київського Патріархату...

В Оратові освятили автомобіль для потреб армії
Настоятель храму Успіння Пресвятої Богородиці смт. Оратів протоієрей Андрій Кук освятив автомобіль...

На Вінничині поховали воїна батальйону «Миротворець» Катрича В’ячеслава
17 березня в храмі святителя Миколая Чудотворця міста Калинівки був проведений чин...

У Дніпропетровську відспівали 16-ох загиблих воїнів
19 березня 2015 року на Краснопільському кладовищі м. Дніпропетровська відбулося відспівування 16ох...

Владика Юліан зустрівся із викладачами та студентами Коломийського педагогічного коледжу
19 березня 2015 року в актовій залі Коломийського педагогічного коледжу відбулася зустріч...

Чергова допомога воїнам АТО від Дніпропетровської єпархії
13 березня 2015 року у п’ятницю з благословення керуючого Дніпропетровською єпархією преосвященнійшого...

Студенти КПБА відвідали літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка
Істинна краса завжди прихована від нас для того щоб побачити її потрібно...

У Тернополі відбулося відкриття виставки "Ікона в українській родині"
17 березня 2015 року у виставковій залі Тернопільського  національного економічного  університету відбулося...

На Рівненщині ще одна громада УПЦ МП приєдналася до УПЦ Київського Патріархату
12 лютого 2015 року у селі Мильча Дубенського району відбулися збори на...